Розповідь про цю людину краще починати з середини.

Лондонський аеропорт Хітроу, 2 жовтня 1984 року. Рейс “Аерофлоту” з Москви приземлився за розкладом, о 21:00. Скромного радянського пенсіонера Олексу Терлецького зустріло світло телекамер, об’єктиви фотоапаратів, натовпи журналістів, а в центрі того великого натовпу стояв його син Стефан, якого востаннє він бачив 42 роки тому…

“Жоден із нас не знав, чого чекати від зустрічі, – написав у cвоїх мемуарах колишній депутат британського парламенту Стефан Терлецький. – Востаннє батько мене бачив 14-літнім хлопцем, який стояв з однолітками у вагоні перед відправленням до Австрії, відчайдушно хапаючи його за руку в прощанні назавжди”.

Ця зустріч батька і сина стала можлива завдяки кільком важливим чинникам: рішенню Маргарет Тетчер вивести з глухого кута відносини капіталістичного Заходу і комуністичного Сходу, персональному втручанню тодішніх міністрів закордонних справ Британії і Радянського Союзу Джефрі Гова і Андрія Громики – і тому, що депутатом британського парламенту в окрузі Кардиф-Захід роком раніше став харизматичний кандидат від Консервативної партії Стефан Терлецький.

Ukrainian Archive AUGB

 

Шлях через війну

Стефан Терлецький народився в 1927 році в селі Олешів нинішньої Івано-Франківської області в родині українських селян із глибокими традиціями працьовитості і волелюбства. У книзі спогадів він ностальгічно описує згуртовану громаду сусіднього села Антонівка, у якому виростав, народні українські традиції і звичаї, у яких виховувався, релігійні свята, своїх друзів, школу.

Українці зазнавали утисків з боку польських адміністраторів, відплачуючи їм недовірою, нелюбов’ю, а часом і ненавистю. Тому прихід росіян у 1939 році галицькі українці вітали як визволення з-під ярма Польщі, пояснює Терлецький у книзі своїх спогадів “Від війни до Вестмінстера”.

Написана англійською, книга Стефана Терлецького “From War to Westminster” вийшла друком за рік до його смерті, в 2005 році, а його незвичайна доля ілюструє надзвичайно складну історію України у ХХ столітi.

Жертва брутальності “шандарів” – польської поліції – батько малого Стефана повірив полум’яним промовам україномовних політичних пропагандистів і привітав нову владу з відкритими обіймами. Однак будь-який оптимізм виявився передчасним, пригадував Терлецький у книзі про своє життя.

“Якщо ми думали, що страждали під прапором Польщі, то це виявилося нічим порівняно з тим, що з нами сталося під червоним прапором Росії”, – пише автор перед тим, як змалювати атмосферу терору, яка запанувала в Антонівці і сусідніх селах, коли почалися розкуркулення, колективізація, арешти посеред ночі і депортації до Сибіру.

“Остарбайтер”

У 1941 році на зміну одному репресивному режиму прийшов інший. Стефан Терлецький описує це в своїй книзі невимушено і по-дитячому просто.

“Фотографії Гітлера замінили портрети Сталіна і Леніна в громадських місцях, а в наших шкільних класах повісили свастику. В той час я усвідомив, що сподіватися на краще – в нашій людській природі, бо багато з нас вважали, що тиранія і утиски зменшаться, коли не стане серпа і молота… крім того, німці видавалися освіченішими”, – пригадує автор своє воєнне дитинство.

Одного дня німецький офіцер прийшов до школи, щоб вибрати зі шкільних журналів прізвища дітей на примусові роботи в Німеччині та Австрії.  В списку було й ім’я Стефана. В травні 1942 року він попрощався з батьками перед тим, як разом із такими ж, як і він, українськими підлітками вирушити на захід заповнювати потребу в робочих руках у країнах Рейху.

В описах того, як підневільну працю купували, як до українських рабів ставилися господарі, як вони змушені були працювати від зорі до смерку, Терлецький часто використовує лексику, що свідчить про принизливість становища, у якому опинялися остарбайтери, їхню дезорієнтованість і відчуття покинутості та самотності. Люди були товаром.

“Моряк і урядники обмінялися репліками, після яких мій новий господар дістав гаманець і передав у касу купу Рейхсмарок – я так і не дізнався скільки. Потім він підписав документ – і все: мене офіційно продали австрійському моряку. Мене не запитали про те, що я вмію робити, не сказали, куди і навіщо я прямую, – навіть імені мого покупця. Я перейшов з рук у руки як низьковартісний товар, якого спекалися непристойно швидко. Моряк запхнув документ про купівлю у внутрішню кишеню”.

Так починається новий період у житті 14-річного хлопця – підневільна праця на австрійській фермі. Як пригадує в своїй книжці Стефан Терлецький, йому доводилося працювати з 5-ї ранку до 9-ї або 10-ї вечора, а вперше помитися теплою водою він зміг щойно після війни.

Лише в неділю остарбайтери мали півдня відпочинку, коли ходили до церкви в сусідньому містечку Войтсбергу.

Однак через рік він уже навчився розмовляти австрійським варіантом німецької мови і призвичаївся до праці на господиню, яку всі називали “Мутті” (матуся). Моральний дух підтримували листи з дому і друзі-остарбайтери.

Знову росіяни

У 1945 році молоді українці, вивезені на підневільну працю до Австрії, з нетерпінням чекали вирішення своєї долі.

Ті, хто пам’ятав “перше пришестя” радянської влади на Галичину в 1939 році, подумки молили Бога, щоб Австрію від нацистів визволяли союзники – байдуже хто, аби лиш не росіяни, – пише в мемуарах Терлецький.

Чи не вперше, пригадує він, і австрійські господарі остарбайтерів почали цікавитися подіями 1939 року, коли їхні землі окупувала Червона армія.

“Ми могли говорити про це відкрито, не боячись Гестапо, і розповіли їм, яким гнобительським був російський режим, якими грубими, неохайними і нецивілізованими видавалися нам російські солдати і як вони очистили наші крамниці від усіх споживчих товарів. Нам не довелося перебільшувати, коли ми розповідали, як у селян без жодної компенсації конфіскували землю для колективізації, і як багато з них заслали до Сибіру”, – пригадував автор мемуарів. Цікаво, що Стефан Терлецький практично скрізь пише про радянський режим як про російський. Могло скластися враження, ніби українські робітники намагалися страшними розповідями помститися своїм австрійським господарям, зауважує автор, але “ми лиш говорили правду”.

Визволені Радянською армією українці серед інших східноєвропейців, вивезених на примусові роботи, зареєструвалися в місті Ґрац, чекаючи обіцяного росіянами повернення на батьківщину.

Однак потяг з українською молоддю повезли не на схід до Братислави, а на південний схід до Будапешта, і через кілька тижнів суцільного незнання про те, що ж із ними далі буде, репатріантів розмістили в полі біля австрійського села за 100 км від Ґраца – глибоко в радянській зоні окупації.

У тому новому таборі з колишніми нацистськими в’язнями почали роботу комісари. Як пригадує Терлецький, такий собі майор Марков спершу дуже прискіпливо і ретельно опитав його про все, що з ним відбулося в час війни, і все, що Стефан пам’ятав про свою родину.

Як людину, що володіла польською, українською, німецькою і російською, Стефана попросили записати такі самі відповіді на ті ж запитання кількох десятків таких самих хлопців із Західної України. А відтак йому видали однострій радянського лейтенанта і призначили командувачем чотирьох щойно сформованих загонів. Росіяни взялися за індоктринацію і муштру українських хлопців. Стефанові не було і 18 років.

Радянський дезертир

Терлецький пише, що ставився до хлопців у своєму підпорядкуванні як приятель, а не офіцер.

“Нас єднала недовіра до росіян, яких ми ненавиділи від часу їхнього вторгнення на Західну Україну в 1939 році. Ми виконували їхні накази всупереч нашій волі – з почуття страху перед покаранням. Ми були їхніми невільниками такою ж мірою, як раніше були невільниками нацистів”, – пригадує автор.
Нас єднала недовіра до росіян, яких ми ненавиділи від часу їхнього вторгнення на Західну Україну в 1939 році… Ми були їхніми невільниками такою ж мірою, як раніше були невільниками нацистів.

Однак коли табором прокотилася чутка, що росіяни планують вислати хлопців із Західної України воювати проти Японії на Далекому Сході, Стефан Терлецький вирішує втекти і повернутися до Войстберга, який він добре вивчив за три роки життя в тих краях, а звідти – дістатися до британської чи американської зони окупації.

Пригоди Стефана і його приятеля в дорозі, описані в мемуарах, за яскравістю не поступаються сценаріям кінематографічних бойовиків. Ховаючись від військових патрулів, ночами і манівцями, покладаючись на допомогу доброзичливих австрійців, Терлецький потрапляє до знайомих місць.

Згодом, коли контроль над околицями Ґраца перебрали британські війська, Стефан – як і мільйони переміщених війною європейців – опиняється в таборі для переміщених осіб під опікою ООН у місті Віллах.

Спустошені війною, країни Західної Європи потребували робочих рук. Молоді українці, як пригадує в мемуарах Терлецький, спершу сподівалися на те, що американці і британці проженуть росіян з Західної України. Згодом, коли втратили надію на такий поворот подій, почали вибирати, куди емігрувати.

Свобода

Наприкінці 1947 року Стефан із трьома друзями подав документи на еміграцію до Британії – шахтарем до Уельсу.

Амбітний і працьовитий Терлецький під час навчання на шахтаря почав працювати в шахтарській їдальні, після роботи вчився, а по суботах ходив на футбол і став фанатом місцевого клубу “Кардіф Сіті”.

З іншими “воїнами холодної війни” – Генрі Кіссінджером і Рональдом Рейганом

 

Згодом одружився на валлійці Мері, взяв банківську позику, щоб купити готель в Абериствиті, розбагатів, купив інший готель у Кардифі, а паралельно вступив до Консервативної партії, бо мав політичні амбіції і прагнув усіма можливими засобами боротися проти тиранії і поневолення.

У 1983 році Стефан Терлецький став першим українцем, обраним до Палати громад британського парламенту.

“Я дуже гордий з того, що я тут і можу висловитися, чудово усвідомлюючи, що роблю це в умовах свободи. Якби мій батько і мої друзі в Україні знали, що я тут стою, і чули, що я кажу, в них текли б сльози радості”, – така репліка була в першій промові Терлецького в парламенті.

Він був парламентарем один термін, але і тоді, і після цього – вже в Парламентській асамблеї Ради Європи – залишався активним і невтомним борцем проти тиранії і тоталітаризму.

Стефан помер у 2006 році, трохи не доживши до своїх 79-ти років.

Джерело: ВВС Україна

  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •